Ми вижили в найбільшій катастрофі Британії, в якій загинули 116 дітей. Але нам заборонили про неї говорити

Вранці 21 жовтня 1966 року Джанетт Біклі ледь не залишилася вдома.

Восьмирічна дівчинка нещодавно одужала після пневмонії, але була сповнена рішучості піти до школи в останній день перед канікулами.

Невдовзі після того, як вона сіла за парту в молодшій школі Пантглас, Джанетт опинилася під тоннами вугільного шламу з терикона, який обвалився.

Він накрив школу й забрав життя 144 людей, серед яких були 116 дітей.

Через шістдесят років Джанетт є однією з багатьох людей, які вижили під час катастрофи в Аберфані в Уельсі, і чиє життя сформувало пережите в дитинстві.

"Я завжди хотіла зробити щось для громади у відповідь, тому що відчувала, що маю борг перед нею, адже я вижила", - каже вона.

Цю думку поділяють й інші люди, які пережили катастрофу в Аберфані та згодом присвятили значну частину свого життя допомозі іншим - через освіту, державну службу, громадську діяльність і благодійність.

Джанетт чітко пам'ятає події після катастрофи.

Однокласник відкопав її з-під уламків.

Вона згадує, як перелазила через зламані крокви, а потім приєдналася до черги дітей, яких через вікно витягували в безпечне місце.

Пізніше вона дізналася, що того дня була єдиною дитиною зі своєї вулиці, яка повернулася додому зі школи.

Попри спільну травму, ті, хто вижив, рідко говорили про те, що сталося.

"Нам казали: "Вам пощастило, ви вижили, більше ніколи про це не говоріть"", - згадує Джанетт.

Це послання повторювали в багатьох родинах.

"Про це взагалі не говорили, - додає вона. - Нам було вже далеко за 30 чи 40, коли ми вперше почали говорити про це між собою".

Трагедія також торкнулася і родини Деніз Морган.

Вона щойно почала навчання в гімназії після успішного складання іспиту, коли її молодша сестра Аннетт загинула під час катастрофи.

Шок і горе змінили все.

"Коли настав час складати іспити O-level, як вони тоді називалися, я провалила їх усі, крім одного", - каже вона.

"Родина була травмована. Мої батьки були травмовані".

Десятиліттями багато тих, хто вижив, зберігали свої спогади в собі.

За словами Джанетт, дітей часто заохочували дивитися вперед, а не озиратися назад.

"Ми всі ходили до психіатра, але ніколи про це не говорили, навіть із психіатром", - каже Деніз.

Лише коли вона стала дорослою і колишні однокласники почали ділитися своїми історіями, дехто відчув полегшення.

"Коли ми нарешті зірвали цю печатку мовчання й почали говорити про це, це певною мірою нас зцілило", - каже вона.

За словами Деніз, багато тих, хто вижив, згодом досягли успіху в житті, тоді як інші продовжували боротися з наслідками пережитого.

"Це видно на прикладі деяких людей в Аберфані. Вони змогли пройти через це. Інші ж не змогли й страждали багато років".

Для Деніз допомога іншим почалася з обіцянки, яку вона дала собі ще задовго до катастрофи.

Навчаючись у Пантгласі, вона надихалася своїми вчителями й вирішила піти їхнім шляхом.

"Я знала вже в 11 років, що хочу бути вчителькою", - каже вона.

Але цей шлях був далеко не простим.

Горе вплинуло на її освіту, але вона не втрачала рішучості й зрештою здобула кваліфікацію, стала директоркою школи, а згодом отримала орден MBE за заслуги в освіті.

Значну частину своєї кар'єри вона присвятила підтримці дітей із неблагополучних сімей і заохоченню їх вірити у власний потенціал.

"Я часто розповідала свою історію, звертаючись до школярів словами: "Ви можете стати ким завгодно", - каже вона.

Озираючись назад, вона й досі думає про вчителів, яких втратила:

"Усі вони допомогли врятувати багатьох дітей, які живі сьогодні".

Уроками, засвоєними в Аберфані, згодом ділилися з іншими громадами після великих катастроф.

Джефф Едвардс, який був одним з останніх дітей, витягнутих живими зі школи Пантглас, розповів, що до людей в Аберфані зверталися після катастрофи на Гіллсборо, пожежі Гренфелл-Тавер і вибуху на концерті в Manchester Arena.

"Після таких трагедій вони завжди звертаються до нас в Аберфані, щоб зрозуміти, як ми вижили і як упоралися, - каже він. - Добре допомагати іншим пережити великі катастрофи й травми".

Джефф вважає, що його власна реакція на трагедію в Аберфані проявилася через багато років після катастрофи.

Після кар'єри в бухгалтерській сфері та роботи в Лондоні він повернувся додому в середині 1990-х і побачив, що багато місцевих молодих людей мають труднощі через закриття шахт і промисловий занепад.

"Думаю, справжня причина мого повернення полягала в тому, що я бачив молодих людей, які безцільно тинялися вулицями без майбутнього. Друге покоління втрачалося для громади", - каже він.

Багато хто залишав школу без належної освіти. Деякі звʼязувалися зі злочинністю, наркотиками та алкоголем, а двоє місцевих молодих людей наклали на себе руки.

Завдяки грантам від організацій, серед яких був Children in Need, Джефф допоміг створити проєкти, спрямовані на розвиток грамотності, підтримку батьків, працевлаштування та залучення молоді.

Деякі з них змінили життя людей, допомігши їм знайти роботу або вступити до університету.

Джефф навчився успішно залучати гранти й навіть отримав пожертву від покійної королеви для одного зі своїх молодіжних проєктів, хоча не може розголошувати її розмір.

"Я благав, викручувався й позичав, щоб забезпечити молодим людям нашого села необхідні ресурси", - каже він.

Пізніше, будучи незалежним радником, а потім лідером ради, він допоміг залучити фінансування для проєктів по всьому окрузі Мертір-Тідвіл і підтримував інвестиції в освіту та розвиток громад.

Озираючись назад, він вважає, що допомога іншим допомогла і йому самому.

"Допомагаючи їм, я допомагав собі в моєму власному процесі відновлення", - каже Джефф.

Коли відбувся обвал терикона, Девід Девіс сидів за партою в школі Пантглас.

Він знепритомнів під уламками.

"Мене витягнули й спочатку поклали поруч із тілами загиблих та накрили ковдрою на шкільному подвір'ї, поки комусь не здалося, що він побачив, як ворухнулася моя нога", - згадує Девід.

"Очевидно, я ще був живий, тому мене відвезли до лікарні, де я певний час перебував в інтенсивній терапії", - додає він.

Девід став героєм фотографій відомого фотографа Чака Рапопорта, який приїхав до Аберфана в перші дні після катастрофи.

Після одужання від тяжких травм голови Девід навчався у школі за межами села й вважає, що відокремлення від колишніх однокласників могло уберегти його від частини травматичного досвіду, який пережили інші.

"Я не був свідком того, що могло відбуватися навколо школи, тому що був непритомний. Тому в мене ніколи не було тривалих проявів ПТСР чи чогось подібного, і, на щастя, також не було довгострокових наслідків моїх травм голови", - каже він.

Девід навчався в Аберіствіті та Кембриджі, після чого побудував успішну кар'єру в галузі міжнародного права.

Але після повернення додому він дедалі більше часу присвячував громадській діяльності.

Він став мировим суддею, працював із житловими організаціями та вже 26 років очолює благодійну організацію меморіалу Аберфана, яка відповідає за збереження меморіальних місць.

Мотивація Девіда очевидна.

"Я безумовно вдячний за те, що пережив подію, яку не пережила половина моїх однокласників", - каже він.

"Саме на їхню честь і в пам'ять про них я протягом останніх 26 років працював над створенням належних меморіальних місць тут, у меморіальному саду, на кладовищі та в інших місцях пам'яті жертв, щоб вони відповідали масштабу їхньої пам'яті та були гідними для громади як в Уельсі, так і за його межами", - зазначає Девід.

Для Джанетт бажання віддячити громаді особливо посилилося під час пандемії Covid-19.

Після 30-річної кар'єри у фармацевтичній галузі вона дивилася у вікно й думала про ізоляцію та самотність, які відчували люди навколо неї.

Її кампанія зі встановлення різдвяної ялинки в Аберфані невдовзі переросла у значно масштабнішу справу.

Працюючи з волонтерами, вона допомогла залучити фінансування для різдвяної ілюмінації, громадських святкувань, карнавальних заходів та місцевих проєктів, покликаних об'єднувати людей.

"Добробут громади був зруйнований, і знадобилося багато часу, щоб його відновити", - каже вона.

Сьогодні вона також виступає за майбутнє громадських об'єктів, підтримує місцевий скаутський рух і працює над тим, щоб організація громадських заходів могла продовжити свою діяльність після того, як вона відійде від справ.

"Громада почала збиратися разом, і мені це подобається", - каже Джанетт.

Сама катастрофа досі залишається з нею.

Нещодавно вона зробила на руці татуювання із зображенням годинника, стрілки якого застигли на 09:13 21 жовтня 1966 року.

"Воно буде зі мною все життя", - каже Джанетт.

"Нам пощастило, ми вижили"

Люди, які пережили катастрофу в Аберфані, та родини, яких вона торкнулася, по-різному живуть свої життя, але багато хто знайшов спосіб ушанувати пам'ять тих дітей, які так і не отримали шанс подорослішати.

Для Джанетт усе зводиться до простого переконання.

"Ми вважаємо себе щасливими, - каже вона. - Нам пощастило, що ми вижили. Тож давайте зробимо щось корисне. Давайте зробимо щось для громади, тому що ми очевидно тут не без причини".