"Зранку я лікар, а ввечері таксист, психолог, кухар". Як працюють дитячі онкологи Охматдиту під час війни

"Тяжкі часи дають змогу реалізовувати великі проєкти", - каже Олександр Лисиця, завідувач відділення трансплантації кісткового мозку та імунотерапії лікарні "Охматдит". І дійсно, попри війну, атаку російської ракети два роки тому, лікарня працює, розвивається, і кількість пацієнтів — росте.

Раніше тут лікували лише дітей. А з 2022 року в "Охматдиті" почали робити трансплантацію кісткового мозку і дорослим пацієнтам.

Крім лікування, тут працюють над міжнародними проєктами, подаються на гранти та запускають перше в Україні академічне дослідження разом з провідними клініками Європи та світу.

Однак за історіями пацієнтів, складними випадками, дослідженнями і проєктами стоять історії лікарів, які, повертаючись додому, живуть звичне життя: мають мрії та емоції, переживають обстріли, відчувають стрес, виховують дітей.

Про роботу відділення трансплантації кісткового мозку та імунотерапії і його лікарів слухайте у подкасті BBC News Україна "Я тебе врятую":

Робота на два береги

Два роки тому ця лікарня потрапила чи не в усі новини світу. Кадри після російського обстрілу вражали — мешканці Києва, розгрібали завали, а діти з онкологічними захворюваннями після хіміотерапії сиділи під крапельницями просто на вулиці.

Удар повністю зруйнував корпус токсикології та пошкодив ще чотири корпуси "Охматдиту". Загинули двоє людей.

Лікарі мали діяти швидко — лікування пацієнтів не могло зупинятися ні на мить.

Частина процесів відділу трансплантації кісткового мозку та імунотерапії досі відбувається в Київському міському центрі нефрології та діалізу на лівому березі міста. Туди лікарі та пацієнти переїхали за кілька годин після обстрілу.

Через тендерні скандали, затримки та заміну документів, відбудова лікарні затягнулася майже на два роки.

Відтак працівники змушені працювати у двох віддалених один від одного місцях і мати багато чергувань.

"Команда дуже втомлена працювати на два береги. У нас було п'ять-шість чергувань на місяць, а зараз 34-35 нічних тільки. Ну і плюс "дорога життя": препарати крові, їжа, аналізи. Все це їде сюди. І цей процес постійно менеджерити доволі важко. Декілька разів на день машини їздять", — розповідає Лисиця.

Дорослі пацієнти

Олександр Лисиця очолив відділення у 2018 році після корупційного скандалу та звільнення майже всієї команди. Слід було заново вибудовувати службу й доводити, що країна не мусить віддавати мільйони за закордонне лікування, коли може рятувати дітей удома.

У 2020 році — в розпал пандемії та закритих кордонів — його команда виконала першу в історії України неродинну трансплантацію хлопчику Назару. Кошти за супутні медичні та логістичні витрати збирали друзі лікаря, а сам трансплантат летів у кабіні пілотів вантажного літака. Вперше в історії.

Сьогодні, попри війну та руйнування корпусів, кількість трансплантацій зростає, а лікарня береться за лікування складних патологій і дорослих пацієнтів.

"З квітня 2022-го ми лікуємо дорослих. Вийшли на 50/50. Якщо минулого року зробили 101 трансплантацію, то 51 дорослим, 50 дітям. Так, після повномасштабного вторгнення дітей стало менше. Але ж ми маємо пам’ятати і про доросле населення", — каже Лисиця.

Також у відділенні є кілька міжнародних проєктів. Запускається перше академічне дослідження разом з провідними клініками Європи та світу.

"Діти із загостренням лейкемії отримуватимуть трансплантацію кісткового мозку в межах цього клінічного дослідження”.

“Це престиж і для держави, і для нашого закладу, адже ми надаємо допомогу на тому ж рівні, що й у провідних клініках світу — як-от у дитячому онкоцентрі Princess Máxima в Нідерландах, Королівській університетській клініці чи німецьких медичних центрах", - розповідає Лисиця.

Після роботи інша робота

Коли потрібно було будувати команду з нуля, розповідає Олександр Лисиця, він працював по 17-18 годин. Зараз, каже, вибудувавши процеси, робочий день починається з 7 ранку і триває до 17.

"Нам вдалося від серпня 2018-го до 1 квітня 2020 року зробити першу неродинну трансплантацію за всю незалежність країни. Тобто формувати нову команду, робити паралельно трансплантації і впровадити нову методику, яку не могли впровадити майже 30 років. Довелося для цього і писати зміни до закону, проявляти політичну кмітливість", — згадує лікар.

Разом із тим, він батько трьох дітей. Найменшому малюку — всього менше ніж рік. І щодня після виснажливої роботи в лікарні у нього починається "друга зміна":

"Після роботи в мене інша робота: татом, таксистом, вчителем, психологом, кухарем і так далі. Думаю, що це десь і допомагає, бо немає часу сісти і горювати".

"Усвідомлення, що мене могло не стати"

Вибудовуючи команду, каже Олександр Лисиця, він завжди прагнув передати свої знання молодим колегам.

Він зізнається, що багато років не ходив у відпустку, оскільки боявся залишити відділення. Однак зараз дає собі час на відпочинок і довіряє молодим колегам.

Серед них - Ольга Карпенко. Вона виросла у селі на Чернігівщині, вчилася спочатку в коледжі, а потім у медичному університеті. Її перший день роботи після інтернатури збігся з початком повномасштабної війни, і наступний місяць вона провела в окупації.

З вересня 2022 року Ольга Карпенко працює в "Охматдиті" дитячим лікарем-гематологом-онкологом.

8 липня 2024 року, коли ракета влучила в лікарню, була саме її зміна, але вже за шість годин вона оглядала пацієнтів на новому місці на лівому березі.

"Тільки на наступний день, коли я повернулась розгрібати те скло, до мене прийшло усвідомлення, що взагалі відбулось... що мене могло не стати", - згадує той день лікарка.

Гематологиня каже, що з дітьми працювати простіше, бо їхній стан одразу видно і вони нічого не приховують. А от розмови з батьками про важкі діагнози завжди даються складно.

Незважаючи на це, вона почувається в "Охматдиті" на своєму місці. І якщо на початку вторгнення у неї були думки виїхати за кордон, то зараз такого варіанту не припускає:

"Коли ти побачив результат своєї роботи, побачив, що ти тут потрібний, коли загалом бачиш те, що тут відбувається, - не можеш стояти просто поруч і дивитись".