Чому деякі українці воюють за Росію - репортаж BBC з табору військовополонених

На заході України, за високими мурами та кількома зачиненими воротами, є табір для військовополонених.

Тут утримують чоловіків, які воювали на боці Росії й потрапили в полон.

Багато з них - не вихідці з бідних і віддалених регіонів Росії, як це часто було на початку повномасштабного вторгнення. Їх завербували у великих містах - Санкт-Петербурзі, Єкатеринбурзі та інших.

Але серед них є не лише росіяни.

Є й уродженці України - чоловіки, які пішли воювати проти власної країни.

"Я вважаю себе росіянином"

Розмовляти з військовополоненими непросто.

Спочатку треба переконатися, що на них ніхто не тисне. Потім - зрозуміти, наскільки відверто вони готові говорити в таких умовах.

Але отримати доступ до російських військових у самій Росії практично неможливо. Тому розмови з полоненими дозволяють краще зрозуміти, що відбувається на війні і що спонукає людей брати в ній участь. Зокрема українців, які воюють на боці Росії.

Кожному співрозмовнику ми дали можливість відмовитися від інтерв'ю.

З тими, хто погодився, розмовляли без камер і подалі від охорони.

Окрім кількох цих офіційних інтерв'ю, вдалося особисто поговорити з полоненими російською мовою в різних місцях.

Антону було десять, коли частина українського Донбасу, де він жив, опинилася під контролем проросійських сил.

У 2022 році, коли Володимир Путін почав вже повномасштабну війну, Антону виповнилося 18. Він одразу пішов добровольцем - воювати за Росію.

"Я не шкодую про свій вибір. Я пішов захищати свою землю", - твердо каже Антон. Його друзі теж пішли добровольцями.

"А потім починаєш отримувати СМС. Загинув. Загинув. Загинув".

Інші полонені розповідають майже те саме: усі, хто вирушив на війну разом з ними, загинули.

За їхніми словами, охочих воювати стає все менше - попри великі виплати за підписання контракту. Це може означати, що Путіну все важче уникати нової масової мобілізації.

Коли Україна бере в бою у полон власних громадян, їх судять за державну зраду.

Але спершу відправляють до таборів для військовополонених разом з росіянами.

Офіційно Київ і далі вважає їх українцями, а російський контроль над їхніми регіонами - тимчасовим. Але реальність набагато складніша.

"Вони дуже проросійськи налаштовані, а самі не мають чіткого відчуття, ким себе вважають", - каже Петро Яценко з Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.

Антон, у всякому разі, зрадником себе не вважає.

"Я вважаю себе росіянином. Країна не має значення, усе залежить від національності. Уся моя сім'я з Росії. Усе моє коріння звідти", - каже він.

Коли ми запитуємо його про українське прізвище, він лише відмахується. На його думку, це нічого не змінює.

Ціле покоління людей, народжених в Україні, виросло вже в умовах окупації - з російською системою освіти та медіа, які повністю контролює Кремль. Роками вони чули від них одне й те саме: українська влада в Києві - "нацистська" і нелегітимна.

Після початку великої війни під цей вплив потрапило ще більше людей і територій.

Антон увібрав цю пропаганду і тепер майже дослівно повторює її головні тези.

Він називає Путіна "моїм президентом" і вважає, що той має продовжувати наступ та захопити решту Донбасу - навіть попри те, що заради цього вже загинули сотні тисяч людей.

"Шкода, що люди загинули, особливо невинні, - каже Антон. - Але війна є війна. Її можна було закінчити. Але ніхто не хотів цього робити".

"У нас свої образи"

У тюремній лікарні Артем лежить на ліжку в кутку. Його тіло всіяне рубцями від поранення. На війні він пробув лише два місяці.

Як і Антон, Артем родом з Донецька і пішов воювати добровільно - а не лише заради грошей.

"У нас свої образи", - каже Артем, згадуючи, як у 2014 році його регіон сильно обстрілювали, коли українські війська намагалися не дати йому перейти під контроль Росії.

Але військовий досвід додає гіркоти.

Каже, що командир був "поганий". А сам Артем так і не отримав обіцяних 400 тисяч рублів ($5000) за підписання контракту

І це ще не все. Поранений Артем лежить поруч з російським солдатом, якому за такий самий контракт заплатили вп'ятеро більше.

Усі українці, з якими ми поговорили в полоні, були з територій, окупованих Росією ще у 2014 році. І майже всі вони добровільно пішли до російської армії.

Але один чоловік з Донецької області розповів нам, що воювати його змусили.

Під час розмови він постійно озирався, наче не був упевнений, кому взагалі може довіряти.

За даними розвідки, на окупованих територіях проти волі мобілізували понад 50 тисяч українців. В інших джерелах цифри значно вищі.

Цей чоловік розповів, що після російського вторгнення його сім'я не виїхала не через якісь політичні чи національні переконання, а просто тому, що Донецьк був їхнім рідним містом.

Тепер він хотів лише одного - повернутися до дружини і дітей, а потім зробити все, щоб більше не потрапити на фронт.

"Я просто буду ховатися", - зізнався він.

Від трун до ялинок

Під вікнами лікарні полонені розбили грядки з полуницею та огірками.

Трохи далі з господарської будівлі чути різкий запах лаку.

Один з працівників дістає з пакета пластикову ручку золотистого кольору.

"Вгадайте, для чого це?" - усміхається він.

Я заходжу всередину і спочатку навіть не розумію, що бачу. Чоловіки тут майструють дерев'яні труни.

Мені пояснюють, що останнім замовленням були садові будиночки. Нинішнє замовлення виглядає значно похмуріше.

В іншому кінці подвір'я, у сусідній майстерні, кілька військовополонених виготовляють штучні новорічні ялинки. На верстатах висять яскраві ялинкові прикраси.

Як і ті, хто робить труни, вони розповідають мені, що зароблені гроші витрачають на додаткову їжу та сигарети.

Сергій народився в українському Луганську, але каже, що він росіянин - як і його батьки, які переїхали на Донбас, коли Україна і Росія ще входили до СРСР.

Він вступив до російської армії десять років тому, щоб, за його словами, "захищати Батьківщину". Тепер хоче повернутися додому, залишити армію і більше не воювати.

"Я своє вже зробив".

Більшість полонених такого вибору не мають.

Поруч із Сергієм складає пластикові гілки колишній наркоторговець. Як і багато інших ув'язнених, він пішов на війну "виключно" для того, щоб уникнути тривалого тюремного строку.

"Для мене 15 років в'язниці - забагато, - пояснює Костянтин. - Я розумію, що це, мабуть, мене не виправдовує, але це факт. Мені зараз 44. А вийшов я б у 60. Тож ні".

Але V-шники - так називають ув'язнених, які стали солдатами, - мають дожити до кінця війни, щоб вийти на свободу. А в штурмових підрозділах шанси на це невеликі.

Троє засуджених за вбивства розповіли нам, що спочатку розраховували вийти на свободу після року служби. Але потім їхні контракти автоматично продовжили.

Коли я запитую Сергія, як він почувався, коли вбивав в бою своїх співвітчизників, він називає це запитання "провокаційним" і відмовляється відповідати.

Костянтин відповідає обережно: "Я не бачу нічого хорошого в жодній війні. А в такій війні, як ця, нічого хорошого бути не може. Я не кажу, що ми такі самі, як українці, але ми близькі. У всіх там є родичі. Це просто неправильно".

Попри це, він і далі вважає, що рішення піти воювати було правильним.

Ні Сергій, ні Костянтин не вірять, що війна скоро закінчиться. Обидва вважають, що Путін не зупиниться, поки не захопить весь Донбас.

"Але всі, кого я там знаю, уже втомилися, - каже Костянтин. - Я просто хочу, щоб усе це закінчилося. Якнайшвидше".

"Схоже, нас не хочуть обмінювати"

В обід полонені в темно-синіх комбінезонах мовчки йдуть до їдальні. Голови опущені, руки за спиною.

Вони їдять суп і тушковане м'ясо. На екрані тим часом без кінця показують відео "Міфи про Крим". У ньому спростовують російські твердження про нібито історичне право Росії на півострів, який вона захопила в України у 2014 році.

Але полонені на екран не дивляться.

Спроби переконати їх у чомусь радше схожі на формальність.

Для Києва головне - використати цих військовополонених для обміну і повернути додому своїх.

Але коли складають списки на обмін, виявляється, що чоловіки з Донбасу для Росії не в пріоритеті.

"Цього року передали лише близько десятка людей, - скаржиться Костянтин. - Схоже, вони не хочуть нас обмінювати. Думаю, ми будемо останніми".

Над матеріалом також працювала Анастасія Левченко.