Як Москва українізувала Росію

- Author, Станіслав Цалик
- Role, Історик, для ВВС News Україна
- Published
- Час прочитання: 11 хв
У 20-ті роки ХХ століття Росія не переслідувала на своїй території українську культуру і мову й не доводила, ніби росіяни й українці – один народ. Навпаки, сприяла відкриттю українських шкіл, бібліотек, педагогічних технікумів в тих регіонах РРФСР, де існували українські громади.
Червона влада, розпочавши влітку 1923 року українізацію в УСРР і за її межами, фактично визнала, що мова – не "нарєчіє", а українці – не росіяни.
Таємниці Вікіпедії
Перший в СРСР перепис населення провели в грудні 1926-го. Нині, посилаючись на нього, різні джерела подають суперечливі дані про кількість українців у Росії. Приміром, українська Вікіпедія твердить про 7 873 000 людей, а російська – лише про 6 871 194.
Куди подівалися понад мільйон українців? Зазирнемо до IV тому видання "Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926 г.", випущеного Центральним статистичним управлінням СРСР 1928 року.
Чисельність українців подано так: чоловіки – 3 839 958, жінки – 4 033 271. Тобто разом 7 873 229 осіб. Але врахуємо, що у ті часи до складу РРФСР входили в якості автономних республік Казахстан (860 822 українців), Киргизія (64 128) та Крим (77 405).
Отже, на території Росії в її сучасних кордонах кількість українців складала 6 870 874 особи.

Автор фото, Станіслав Цалик
Неоднакові цілі українізації
Майже половина російських українців мешкали на Північному Кавказі – 3 106 852 осіб, другим за чисельністю був Центрально-Чорноземний район – 1 651 853 осіб.
Значні громади були в Сибіру (827 536), на Поволжі (646 417) й Далекому Сході (315 203). Менш чисельні існували в Башкирії – 76 710, на Уралі – 47 651 тощо. Найменша українська громада – в Дагестані – налічувала трохи більше 4000 людей.
Москва, дозволивши українізацію в РРФСР, переслідувала неоднакові цілі в різних регіонах.
У Курській і Воронезькій губерніях, суміжних з УСРР, і на Кубані метою було запобігти їхньому приєднанню до України (такі вимоги лунали в столичному Харкові).
Натомість у Сибіру й на Далекому Сході українізація під червоним прапором мусила зорієнтувати людей саме на УСРР, а не на ворожих "петлюрівців" чи "гетьманців", які з-за кордону намагалися встановити контакти, наприклад, з українцями Зеленого Клину.

Автор фото, Станіслав Цалик
Друга українізація
На Кубані українці були найбільшою етнічною громадою – 37% населення. В деяких округах навіть складали більшість (у Таганрозькій окрузі – 71,7%, Кубанській – 62,2%) або майже половину населення (в Донській окрузі – 44,2%, Сальській – 43,9%).

Автор фото, Станіслав Цалик
Українізація краю почалася стихійно ще 1917 року. На 1-му обласному з'їзді вчителів делегати-українці поставили питання про перехід навчання на українську мову.
Відтак Кубанське українське товариство шкільної освіти підготувало "Український буквар", що вийшов двома накладами. А наступного 1918-го заснувалася Кубанська Народна Республіка, яка проіснувала майже два роки.
Якщо в 1923-му, на початку більшовицької українізації, на Кубані налічувалося 35 українських шкіл, то вже за три роки, в 1926-му, їх було 200. Якщо не мали можливості відкрити українську школу, набирали в російській школі українські класи (їх називали "групами") – там дітей навчали за програмою української школи. Таких класів на кінець 1926 року було на Кубані понад 600.
Важливою перевагою українських шкіл над російськими були безкоштовні підручники.
Кадри вирішують усе
Власні учительські кадри готував український педтехнікум у станиці Полтавській. Він щороку випускав 60 дипломованих учителів. Згодом відкрили український педтехнікум у станиці Уманській.
Крім того, в Краснодарському педтехнікумі обов'язковим предметом стало українознавство, а в Кубанському педінституті ввели викладання історії української літератури.
Допомагала й Україна – Наркомат освіти УСРР щороку відряджав "учительські кадри для українських шкіл" за межі республіки, зокрема, на Кубань.
На українську мову переходили хати-читальні, а до читачів у віддалених населених пунктах приїжджали українські пересувні бібліотеки. Наприкінці 1920-х років на Кубані виходили українською мовою десять газет, кілька журналів, видавалися книги.
В 1931 році в Краснодарі відкрився Кубанський український науково-дослідний інститут, який готував підручники й довідники для українських шкіл. Також йому підпорядкували Краснодарський історичний музей та деякі краєзнавчі музеї.

Автор фото, Станіслав Цалик
Успіхи в цифрах
Українізація охопила не тільки Кубань, але й інші частини Північного Кавказу – Ставропілля, округи Дону тощо. Станом на 1931 рік у регіоні працювали 950 українських шкіл, 12 українських педтехнікумів, а також Педінститут ім. М. Скрипника.
Видавалися 12 українських районних газет, а вісім російських газет мали українські сторінки. Загальний тираж української преси на Північному Кавказі перевищив 150 000 примірників.
Не відставала книжкова продукція: 1931 року на Північному Кавказі видали 149 назв загальним накладом 968 тис. примірників.

Автор фото, Станіслав Цалик
"Виникало розчарування..."
За переможними реляціями – країна готувалася до 15-річчя більшовицької революції – ховалися, як це часто буває, негативні явища.
Вчителі, які приїхали з УСРР, під усілякими приводами намагалися повернутися додому, бо не одержали обіцяних зарплат і житлових умов. Батьки учнів зіткнулися з тим, що їхні діти після закінчення початкової школи не можуть далі навчатися, оскільки українських семирічних шкіл – одиниці, а в російських семирічках вони не витримують іспит з російської мови, якої не вивчали.
До цього додалося запровадження нового українського правопису, так званої "скрипниківки" (за прізвищем наркома освіти Миколи Скрипника). Не тільки батьки, але й учителі скаржилися, що такої мови вони не знають, не розуміють, вона для них "чужа", "штучна".
"Серед населення, – підбив підсумки завідувач Кубанським відділом народної освіти Потапов у листі до Кубанського окружного комітету компартії, – виникало розчарування в українській школі, і школа, яка проіснувала один чи два роки, на вимогу батьків знову переходила на викладання російською мовою".

Автор фото, Станіслав Цалик
Телеграма з Москви
Останньою обставиною скористався ЦК ВКП(б), який через штучно утворений Голодомор в Україні шукав підстави для згортання українізації. Тепер вони є: українізація не випливає з культурних інтересів населення.
Бюро Північно-Кавказького крайкому компартії, отримавши телеграму з Москви від 20 грудня 1932 року, наказало зупинити українізацію.
Протягом трьох днів всі українізовані газети перейшли на російську мову.
Радіомовлення українською мовою припинилося. Діловодство в регіоні з 1 січня 1933-го стало російським.

Автор фото, Станіслав Цалик
"Українське населення прагне українізації"
У Центрально-Чорноземному районі, до складу якого входили, серед інших, Курська та Воронезька губернії, процес українізації гальмувала місцева бюрократія.
Південні повіти згаданих губерній 1918 року перебували у складі Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, а потім більшовики забрали їх до складу РРФСР.
Чиновники опасалися, що українізація в перспективі призведе до повернення повітів до складу України, тож вони втратять посади.
В Курській губернії 1925 року передбачався перехід на українську мову 70 шкіл. Автору цього плану Голубятникову, керівнику підрозділу губернського відділу освіти, колеги прямо сказали: "Якби ми знали, що ви так будете працювати, ми би вас не запрошували".
Завідувач відділом освіти Веденський зажадав радикально переробити план, але побачивши, що цифра 70 змінилася на 60, заявив Голубятникову: "Якщо ти знову говориш про 60 шкіл, тоді ми порушимо питання про звільнення тебе з посади і будемо просити, щоб нам призначили іншого керівника цього підрозділу".
Голубятникова звільнили, а на українську мову перейшли... три школи. В жодній з 19 бібліотек не було українських книжок, так само у 82 хатах-читальнях. Інспектор з Москви констатував, що "незважаючи на байдуже ставлення місцевої влади... українське населення прагне українізації".

Автор фото, Станіслав Цалик
Мистецтво звітувати (і нічого не робити)
У січні 1926-го колегія Наркомату освіти РРФСР, заслухавши доповідь завідувача Курського губернського відділу освіти, констатувала, що цей відділ "не реагував належним чином на запити населення щодо бажання навчатися рідною мовою".
Колегія наказала розробити 3-річний план переходу шкіл з українськими учнями на українську мову, в Суджанському та Бєлгородському педтехнікумах розпочати підготовку викладачів для українських шкіл, відкрити українські хати-читальні тощо, але на місцях і не думали це виконувати.
Місцеві органи періодично ухвалювали "правильні" рішення і бадьоро звітували нагору в такому дусі: "намічена підготовча робота", "порушено питання", "розробляється план заходів". Однак справа не рухалася.
Інколи саботаж набував більш вишуканих форм. Відзвітували про українізацію певної кількості шкіл, а кошти на придбання українських підручників не виділили. Або в педтехнікумах "раптом" зникали з навчального плану такі предмети як українознавство та українська мова.

Автор фото, Станіслав Цалик
"Щонайменше 30-40 років"
В сусідній Воронезькій губернії навесні 1925-го запланували низку заходів: організувати літні курси з перепідготовки вчителів-українців, у школах чотирьох південних повітів, де українці становили більшість, запровадити викладання української мови, літератури і культури, у Валуйському, Богучарському та Острогозькому педтехнікумах ввести як обов'язковий предмет українознавство, а потім відкрити там українські відділення.
І що? Літні курси справді організували, там пройшли перепідготовку 67 вчителів, однак українознавство ввели тільки в Богучарському педтехнікумі – в інших двох проігнорували, пославшись на "технічні причини".
Більше того, вчителям-українцям фактично не було де працювати. Як повідомили президію Воронезького губернського виконкому заступник завідувача губернського відділу освіти Нікульков і в.о. губернського уповноваженого з освіти нацменшин Мороз, "школи, які перейшли на викладання українською мовою в одному році, повертаються до російської мови наступного року".
Згаданий інспектор з Москви констатував: "Якщо робота з українізації шкіл та закладів культури й освіти триватиме такими ж темпами, як тепер, то знадобиться щонайменше 30-40 років для повної українізації шкіл та інших закладів".
Під тиском
До середини 1928 року українізація на Курщині та Воронежчині фактично перебувала на паузі. Тож Україна попросила повернути повіти, де українці становили більшість, тоді проблем з українізацією не буде.
Москва відмовила, натомість почала тиснути на місцеві влади. І справа рушила з місця.
Протягом наступних чотирьох років на українську мову перейшли сотні початкових шкіл та семирічок у районах компактного проживання українців, насамперед Острогозькому, Богучарському та Россошанському.
Почали видавати українську періодику – наприклад, газету "Ленінський шлях". У хатах-читальнях з'явилися українські книжки, ліквідація неписьменності відбувалася українською мовою.
Обговорювали питання про українізацію судочинства, але до цього не дійшло. В грудні 1932-го Москва наказала повернути російську мову.

Автор фото, Станіслав Цалик
Сім років бездіяльності
Сибірські партапаратники не поспішали з українізацією. Ще свіжими були спогади про часи Визвольних змагань, коли Головна українська рада Сибіру встановила контакт з "буржуазною" Центральною Радою в Києві й вимагала надати українському населенню права на екстериторіальну автономію.
"Hезвaжaючи на те, що в Сибіру є 164 пункти, населені винятково українцями, на місцях навіть не вважали потрібним провести українізацію", – розкритикував московський щомісячник "Революция и национальности" 1930 року.
Тумак від впливового видання Комуністичної академії – на сьомому році українізації – дав результат.
В Омському педтехнікумі з'явилося підготовче відділення для українців, анонсували відкриття українського педтехнікуму в Славгороді – адміністративному центрі округи, де кількість українців становила 71%.
В трьох округах – Омській, Томській і Славгородській – українізували 72 початкові школи, в яких сіли за парти майже 5000 учнів. Підручники привезли з Харкова та Києва.
Двічі на тиждень видавали газету "Колгоспник Сибіру" – спочатку накладом 5000 примірників, потім утричі більшим. В окремих районах українізували діловодство.
Натомість добитися радіопрограми українською мовою не вийшло. У книгарнях так і не з'явилися українські книжки. Сибірські партапаратники чинили опір до останнього.
На фоні страху
На Далекому Сході не поспішали з українізацією. Народний комісаріат освіти РРФСР вважав, що українське населення "значною мірою русифікувалося і… не тільки немає потреби в українізації, але це практично недоцільно".
Дивне твердження. Незадовго перед цим, у 1917-1918 роках, відбулося чотири Далекосхідні українські з'їзди, на одному з них утворили Українську Далекосхідну Крайову Раду, яка в 1919-му ухвалила Конституцію національно-культурної автономії українців Далекого Сходу.
Радянська влада, остаточно підкоривши регіон у листопаді 1922-го, провела масові арешти українських діячів у Владивостоці й Читі. В січні 1924-го відбувся показовий судовий процес, на якому підсудним дали різні терміни ув'язнення.
За таких умов чимало українців попросту боялися виявляти активність. Не дивно, що Далекосхідний відділ народної освіти навесні 1924-го відзначав, що "в населення немає прагнення до організації українських шкіл" і "ніяких клопотань про відкриття українських шкіл не надходило".

Автор фото, Станіслав Цалик
Неправильна політика
Місцеві партійні органи підозріло ставилися до проявів українського життя, вбачаючи в цьому "шовіністичну пропаганду" і "петлюрівщину". За настроями далекосхідних українців стежило ОГПУ.
В лютому 1927-го Народний комісаріат освіти РРФСР визнав неправильною політику Далекосхідного відділу народної освіти стосовно українського населення.
Було наказано забезпечити хати-читальні українськими книжками, організувати пересувні українські бібліотеки, закласти в бюджет краю кошти на підготовку людей, які проводитимуть ліквідацію неписьменності українською мовою.
Ті вимоги залишилися на папері.
"Провести українізацію..."
Українці, не сподіваючись на державу, почали діяти самі. "В селах Комісарівка, Україна, Лохвиця колгоспники за власною ініціативою організували гуртки українізації, – описував ситуацію місячник "Дальневосточный партработник". – Багато колгоспників і одноосібників безпосередньо самі передплачують українські газети і журнали".
Місцевій владі не сподобалася стихійна неконтрольована українізація, тож ухвалила очолити процес, наказавши "провести українізацію ряду районів і сіл у краї, українізувати ряд районних газет... розпочати роботу з організації шкільної та вузівської мережі українською мовою".
В 1932-му 52 тисячі дітей нарешті змогли навчатися українською мовою. Для цього підготували 360 вчителів з місцевих українців.
Утворили 13 українських районів, адже, наприклад, у Владивостоцькій окрузі чисельність українців була високою: у Спаському районі – 71,7%, Шмаківському – 67,2%, Чернігівському – 65,7%, Яковлівському – 60,1% тощо.
Відкрили українську газету "Соціалістична перебудова".
УСРР взяла культурне шефство над дев'ятьма українськими районами Далекого Сходу, відправивши 274 720 книжок і відрядивши 153 учителів для українських шкіл.

Автор фото, Станіслав Цалик
День 15 грудня 1932 року став фатальним для українізації поза межами УСРР.
"Негайно призупинити подальшу українізацію в районах, – вимагала директива, підписана в Кремлі Сталіном і Молотовим, – перевести всі українізовані газети й друковані видання на російську мову й до осені 1933 року підготувати перехід шкіл і викладання на російську".
Невдовзі згорнули українізацію і в самій УСРР.
End of Підписуйтеся на нас у соцмережах






















